Бо дійсно — для його душі попівського харамаркання було нетреба; вона шукала і знаходила Бога инакше.
Навіть перед смертю Сковорода не хотів був сповідатися й причащатись, говорючи, що й апостол Павел (Посланіе до Римлян, глава 3, стих 28) казав — „для істинних вірующих нетреба обрізанія“. Але — „представя себѣ совѣсть слабыхъ, немощь вѣрующихъ и любовь христіанскую — исполнилъ все по уставу обрядному“.
Се все показує, що справді Сковорода нічого спільного не мав з тою казьонною церквою, яка замісць роз'яснення Бога затемнила Його імья в людських умах. Коли ж всі твори Сковороди, вся істота його, кожде слово його говорить тільки про Бога, тільки про Бога, тільки про Бога, то се як раз про того Бога, якого носить в своїй душі кожда людина. Подивіться на того Бога, до якого взиває Сковорода. Хіба се той, що сидить в облаках, гремить громами, мстиво карає за всяке пусте слово і ревниво стежить за найменшими винуватцями? Ні, се істинний Бог. Бо Щастя у Сковороди — Бог, Природа — Бог, Правда — Бог, настояща людина — Бог. Словом все, що складає нашу кращу внутрішну природу. І такому Богу поклонятися солодко. Для нього нетреба ладанів, хабарів, храмів „съ отопленіемъ“, служителів „на всемъ готовомъ“ і проч. От сьому Богу поклонявся Сковорода і кличе й нас Йому поклонятися.
І знов же як кличе? В тім же велике значіння для звичайних людей. Бо офіцьяльні боголюбці обставили шукання Бога так, що сплоха Його не знайдеш: треба від усього відректися, треба збити все своє життя, стати не тим, чим ти єсть; гріхів доокола тебе повно: і недоступив — гріх, і переступив — гріх, і хліба шматок з'їв гріх і все гріх. І не дивно, що мало знаходиться охотників шукати того