огиду до офіцьяльної казьонно-поліцейської релігії, такий чоловік і Сковороду зачислить до сонму отих фарісеїв, які носять в собі істину ще з семінариї і проповідують її брудними устами. Але тут буде помилка.
Правда, служителі Господні за тисячу девьятьсот літ зуміли діскредитувати в очах величезної маси людей не тільки релігію, а й поняття самого Бога, але Сковороду ніяк не можна вважати належним до того гурту. Почати з того, що йому самому були ненависні оті „стовпи неотесані“, що підпірають церкву. З офіцьяльною церквою він не мав нічого спільного — і не дурно ж його не любили епископи, а менші служителі Господа, своїм звичаєм, писали доноси. Коли ще Сковорода був молодим і що-йно кінчав науки в Київі, тодішній архирей хотів був посвятити його у попи, але Сковорода почав прикидатися не в повні ума, перемінив голос, став заікуватися — все те аби тільки відкараскатися від того посвящення. І архирей розсердився і вигнав молодого Сковороду з бурси.
До зовнішніх обрядів Сковорода не привьязував ніякої ваги і то о стільки, що рідко дуже ходив до церкви. Коли він жив у Острогожську, тамошній архирей питався — „Чому ви не ходите до церкви“? — „Коли вам так хочеться, то я завтра ж піду“, — відповів Сковорода і дійсно пішов до церкви.
А то раз піп, возглашаючи: „Со страхом Божим і вірою приступіть“, побачив, що й Сковорода стає до гурту причасників — а на сповіді не був. Тоді піп згрізна питає:
— А чи знаєш ти, який великий гріх можеш зробити причащаючися без підготовки? Чи приготовився ти до сього великого таїнства?
І Сковорода відповів:
— Знаю і приготовився.