Сторінка:Гнат Хоткевич. Григорій Савич Сковорода (український фільософ). 1920.pdf/28

Цю сторінку схвалено

він так удосконалив, що міг потім наслідувати на ній голоси птиць. Любив дуже природу і був близьким до неї. Кождий захід сонця чи схід його наповняв душу Сковороди радістю й щастям і він не переставав повторяти тоді: „Дякую всеблаженному Богу, що потрібне зробив нетяжким, а тяжке непотрібним“. Опівночи він завжди вставав з ліжка і починав молитися, і в сій молитві серед ночної тиші обхоплювала його екстаза; він мов би світ весь бачив, боровся з невидимими силами зла земного, а душа возвишалася до розуміння Божества.

Малі люди не могли того поняти й обвинувачували Сковороду в усяких річах. „Не хоче, бач, робити нічого та й бьє байдики“, — говорили про нього. А він так писав о тім одному своєму приятелю:

— Дивно міні те. От як би я в пустині своїй від тілесних хороб лічився, або стеріг пчоли, або ловив звіра — тоді би здавалося сим людям, що Сковорода чимсь занятий. А без того гадають, що я нічого не роблю, і не без причини дивуються. Але ж хіба тільки всього й діла для чоловіка — продавати, купувати, женитися, воювати, кравцювати, будуватися, ловити звіра? Хіба таки тільки тут наше серце завжди перебуває? От се ж і єсть причина нашої бідности: погрузивши усе наше серце у набуванню та в морі тілесних потреб, ми не маємо часу вникнути в самих себе, очистити й поврачувати свою душу. Нам здається, що в нас усього досить. А воно, як то кажуть, — зовсім віз, тільки колес нема. Так ото і в нас: усе єсть, тільки душі немає. Є, правда, у нас душа, але така, як у подагрика ноги. Вона в нас розслаблена, сумна, боязлива, заздра, жадна, нічим незадоволена, сама на себе гнівна, худа, бліда, як хорий з лазарета. Отаку душу хоч ти у оксамит убери, то чи не домовина їй буде той оксамит? Хоч і в світлих