мене вислухав, пізнав — не радів би ти зі свого вихованця. Невже я надаремне сподіюся тебе бачити? Як що ні, то будь ласкав відпиши, коли б я міг тебе побачити, дуже любимий мною Сковородо. Прощавай поки що і не пожалій ще один раз у життю віддати частиночку твого часу й спокою давньому учневі твоєму Василю Томарі.
Отак сердечно бажало Сковороди багато людей. Згодом то за особливе благословення вважалося, коли Сковорода посіщав який дім. І скільки вніс оздоровлення Сковорода в душі своїх сучасників — трудно було б і сказати. Справедливо кажуть, що коли заснувався у Харькові універсітет тоді, як такого не було ще в самім Петербурзі, коли харьківське дворянство асігнувало нечувану на ті часи суму 618 тисяч рублів серебром, то се тому, що всі ті жертвователі були або учениками Сковороди або його знайомими чи взагалі знаходилися під впливом його фільософії.
Так і жив Сковорода безсребреником. Надумавши йти куди, брав з собою свої книжки у торбину, брав свою сопілку і йшов. Ішов часом за сотні, за тисячі верстов. Так один раз аби побачитися з своїм другом, він пішов з Харькова аж у Таганрог пішки.
Дуже любив бути з простим народом, сам бо був з того народа. „Панська вигадка, що наче б то простий нарід є чорний, здається міні смішною, як вигадка тих, що кажуть наче земля мертва. Як же може мертва матір родити живих людей? І як же воно з утроби чорного народа могли вилупитися білі пани“?
Любив дуже Сковорода грати й співати, причім робив се завжди дуже серьозно, бо знав, що пісня й музика се не так собі забава (се тільки ми зробили собі з того забаву). Грав він на бандурі, на скрипці, на гуслях, а найчастіше на сопільці, котру