теоретичну думку міг зараз же провірити на сім молодім чутливім матерьялі; певно відомо, що Сковорода більшість своїх творів писав або для Ковалинського або з думкою про нього; можливо, що як би не се, то й самі твори Сковороди носили би инший, більше схолястичний характер, але от близькість молодої восприімчивої душі не дозволяла фільософу замикати свою думку в схолястичну шкаралющу, а вимагала більше легкого, більше поетичного викладу.
Сковорода, бажаючи пробудити думку молодого свого приятеля, радив йому учитися не тільки з книжок, а і з самого себе.
Ти подивись, — говорив він йому. — Кожда людина ділиться на дві: на внутрішню й зовнішню. Перша — вічна, друга тимчасова; перша небесна, друга земна; перша творча, друга сотворена. З того виходить, що кожда людина має два розуми, дві волі, два закони, два життя. Першу людину можна назвати — царь, господин, початок; другу раб, знаряддя, підніжок. Перша управляє, начальствує, господствує; друга має повинуватися, служити, слідувати за волею першого. Отже, знаючи се, треба привчати себе в усіх випадках життя придержуватися тайного внутрішного голосу, голосу невидимого духа, бо то й єсть голос волі Божої. Повинуючися сьому голосу, люди ублажаються, не повинуючися — мають за те потім каятися.
— Подивися на людей і пізнай їх. До кого можна прирівняти істинну людину? До доброго й повного колосу пшенишного. А що таке колос? Се не стеблина, не солома, і не зерно, і не полова, а та сила, що робить і солому, і зерно, і полову. І коли та сила починає свою роботу? Коли все вже в зерні згнило. Так само й людина не в тілі содержиться, але в силі розуму, в образі Отця небесного, в глаголі Божім, слові вічнім.