Епископ Міткевич оцінив Сковороду і, бажаючи задержати його коло справи, почав намовляти Григорія Савича вступити в ченці, обіцяючи скоро вивести на високі духовні посади, дати архирейство і т. и. Але Сковорода почув себе як Христос у пустині під час іскушенія; тільки от Сковороду іскушав, бач, архирей. Світ, мирська суєта, хоч і во образі апостольської мітри, простягали пальці до Сковороди, треба було на щось рішатися — і Сковорода рішився. Він пішов геть з Харькова і поселився наче в пустині в селі Стариці Білгородського повіту. Тут він жив сам, зовсім як пустельник і шукав примирення з Богом. Чутка про сього дивного чоловіка пішла далеко; до Сковороди почали приходити як до якого блаженного. Се не могло подобатися скромному Сковороді, він того не міг стерпіти і знов поїхав до Харькова.
Тут трапився випадок, який багато зазначив у життю Сковороди. Один з добрих знайомих Григорія Савича мав племінника і просив Сковороду звернути увагу на того хлопця. Сковорода, поглянувши на молодого чоловіка, так полюбив його якось зразу усім серцем, що коли знов епископ Міткевич запросив Сковороду не кидати Колєгьюма, то Григорій Савич згодився далі там учителювати, аби не кидати нового отого свого молодого приятеля. Правда, й умови учителювання були тепер трохи инші: епископ дуже цінив Сковороду й предложив йому взятися за навчання якого він сам хоче предмета і вести його теж як сам схоче. Так ми знов бачимо Григорія Савича в Харьківськім Колєгьюмі. Він тут живе до 1764 року, учителюючи і виховуючи нового свого друга Ковалинського.
Се виховування мало велике значіння не тільки для Ковалинського, але й для самого Сковороди: у нього самого відбувався процес більше точного опреділення свого світогляду, він кожду свою