чи діямент) покажеться обвита зелізом по ребрах своїх пресильна Істина — і тоді благорозумний не замовкне, а скаже — „воістину вспливло зелізо“! Я — сонечне сяйво по вершині вод блакитного озера, і пестрі квітки висипані по шовковому полю, так в Біблії серед сплетеного множества нещислимих сотворінь, мов манна й сніг, в свій час Істина являє прекрасне своє око вічности.
Написано в Біблії — „Чи розумієш ти як був узятий Ілія на небо“? Тоб-то, наче за вухо пориваючи, догадуватися велить, що в сій побрехенці, мов у полові, закрилося насіння Істини і що тут глагол Божий, а не людський і не про людину; і колесниця тут Божа, і сам Ілія тільки тінь того, про що сказано: „Підняв я вас, яко на крилах орліх привів до себе“.
Істина наче їздить по тих усіх фігурах, а вони, підіймаючися до тонкого розуму Божества, наче беруться від землі і, дійшовши до свого Початку, знова з Йорданом назад відпадають, як листя після плодів. Хто не бачить скритої в побрехеньках біблійних Істини, той уже подався у бік безбожників; а той хто ще й насищається тими побрехеньками — єсть суєвір повзущий, що грязь із змієм їсть. Перший тільки недосадливий, а другий і глупий і гнусний; благородніше — не узнавати, ніж, коло опріснока сидючи, жувати ганчірку. Коли хто одчинив оці перші двері: „наперед сотворив Бог небо і землю“, той уже легко може входити і в инші обителі цих книг. Кожда думка підло, як змій, по землі повзе, але єсть в ній око голубиці, що дивиться вище потопних вод на прекрасну Ипостась Істини. Словом — усі ті побрехеньки дихають Богом і Вічністю, і Дух Божий носиться над усією тою калюжею й брехнею.