як другі люди живуть; бачив, що при своїх знаннях може доступити високого чого, а в будучім своїм життю він ще ж не міг ясно опреділити своєї стежки, тим більше що вона була така незвичайна. І тому бореться Сковорода сам із собою. Душа його чує, що ні одна з утертих стежок світових для нього не підходить, але розум і воля ще не можуть душі покоритися.
Човник мій бурі вихор хитає,
То в прірву кидає, то вгору підіймає.
Ах нема міні спокою!..
То гора мене до небес зводить,
А то друга в безодню кидає
І тане в міні надія,
Щезає душа.
Чекав я — і ніхто не прийшов міні з поміччу.
пише він у віршу тих часів.
Чув Сковорода, що треба йому обдумати самого себе, треба опреділити що́ з собою робити. А се ж трудно. Тим більше що то треба зробити не малому чоловічку, а Сковороді, про якого ми вже сказали, що він був одним з ученіших людей тоді на Вкраїні. Але тут Сковороді поміг випадок і то ось який.
Ого як поїхав Григорій Савич від Томари, то старий сильно задумався. Він почув, що у нього в хаті жила незвичайна людина, а вони усі справді думали „як свиняча голова“. В душі старого відбувся переворот, і він постановив за всяку ціну знов залучити до себе Сковороду і ласкою та щирістю загладити минулу свою пиху. Так і зробив: як тільки вернувся Сковорода з Москівщини, Томара післав до нього одного свого знайомого просити знов Григорія Савича на учителя. Та фільософ, памьятаючи минулі зневаги, рішуче відмовився. Але ж бо й старий, не взяв його той, був теж з упертих і намовив того свого знайомого як-небудь