і душа, коли знайшла Того, кого ніде немає і всюда Він єсть. Тільки Сей може її наситити, а без Нього вона все буде ковтати тільки повітря разом з ядущим землю по всі дні живота свого змієм.
Думки є подібні до воздуху: його не видко, а він твердший землі й сильнійший води, ломить дерева, перекидає будинки, жене хвилі й кораблі, їсть зелізо й камінь, гасить і роздуває полумья. Так і мислі сердечні: їх не видко, наче б їх і немає, але від тої искри усі пожари, мятежі й сокрушенія. Від сього зерна залежить усе життя нашого дерева: коли зерно добре — добрими (в старости найпаче) тішимося плодами.
Розливши думки наші по самих тільки зовнішніх попеченіях, ми не думаємо про душу, не хочемо знати, що від неї усяке діло й слово виходить що, коли насіння недобре, то від нього нема чого доброго плода сподіватися. І усе нас, бідних, покине, тільки душа з нами зостанеться. Згадайте людей, що все своє життя, а найбільше під кінець літ своїх, мучаться тоскою, малодушністю, задумчивою печалію, жахом, серед роскоші роспачем, і згадайте, що все те зло родилося від непослухання отих слів:
„Шукайте насамперед царства Божого“.
„Верніться в дім свій“.
„Царство Боже в вас самих“.
„Вимий насамперед стакан у середині“.
Але дякувати треба Всевишньому за те, що ніколи не буває запізно зробити те, що для чоловіка є найнеобхідніше. Царство Боже нараз, як блискавиця, осіняє душу; для здобуття Віри потрібна одна всього хвилина.