них двох приєднується й третє і стають три во єдино: страх Божий, віра Христова і животворящі заповіди. Страх Божий і віра ведуть до заповідей, а дух заповідей вершить двоіцю. Страх Божий — слава й початок, віра Христова — нива і зерно, а солодкі заповіди — плід райського дерева. Ми свідоцтвом каменя Біблії поставили в одно страх Божий і віру Христову, а Давид страх Господень разом із заповідями ставить.
Страх Божий — се є правдиві судьби Господні. Хто ж посьміє від божественної нероздільної двоіці відділити сокровище безсмертного божества — заповіди Божі? Вони ж плід, завершення і закінчення всьому, хоч самі кінця не мають, бо початок і кінець — один Бог. Бог усьому початок, Бог средство, Бог і кінець усьому. Ніщо не може від Бога кращого родитися, як Він сам — тим-то Він і Бог, що кращий над усе. Що ж можна знайти краще заповідів? І де — чи на небі чи на землі? І коли — чи у сей вік чи в будущий? Та я б і сам їх кинув, коли б що краще від них знайшов, але не можу та й не хочу. Бо се є Бог мій, рай і життя вічне.
А є й другого роду страх Божий. Він уже не веселить, а мучить, не ублажає, а погубляє, не життя дає душі, а смерть люту. Се безбожничий страх і рабський, а живе він у двох сортів людей. Про перших Давид сказав: „рече безумен у серці своїм“, а про других Син Його Христос: — „усяк согрішающий є раб гріха“. Перший сорт, не визнаючи господина, веде війну проти Божого стану, а другий хоч і признає, але боїться як мучителя, а не як батька, як то сказано: „живуть у сліпоті своїй — і в тім страх їх. Утікає нечестивий, хоч ніхто за ним не женеться (Притчі); хвилюються неправедні й відпочити не можуть; страх нечестивою у руках його“. Се вже не Божий страх, а жало смерти, гріх. Один боїться щоб не пропала тлінність, другий заботиться о