От тому ж то й душно було на Україні, нічим було дихати. Благословені поля доокола роспостерлися, жайворонки над нивами золотими, в садах віти гнуться від яблук — а дихати нема чим, нічого здорового навкруги. Бо поткнешся до мужика — душить його злість, що мав у руках свободу, а замісць того опинився у кріпацтві. До панів поткнешся — продався він увесь за чини, за ордена, продався з кишками, з тельбухами, продався з усіма своїми нащадками, з усім своїм кодлом.
І от нараз серед сих мертвих душ появляється жива душа — Григорій Савич Сковорода. Починає говорити до гнилих людей, зовучи їх до красоти душевної. Починає проповідувати потребу моралі тим, хто не стіснявся торгувати найсвятішими річами. Що се значить? І по-що і кому здалася така одірвана од темпу тодішнього життя проповідь?
А от вже сама поява Сковороди знаменує щось. По-що проповідь чистоти, коли доокола і без того ясно? По-що противояддя, коли нема отрути? По-що ліки, коли нема хвороби? А от коли суспільність захворіла морально, коли отруїли її ріжні токсини душевні, коли забруднилося, загнилося і засмерділося усе — Бог посилає пророка, звучить нараз голос зовущий до чистоти, до радости духа, слово високе продзвенить у вухах і десь якось змусить відгукнутися й серце.
От і нам на Вкраїну післав Бог пророка тоді, в хвилину роспаду й роскладу морального — і хто може общитати скільки добра, великого невидимого добра зробив Сковорода своїм словом, прикладом свого життя? Хіба се можна общитати? Пшоно можна зважити, полотно можна зміряти, але того що чоловік пережив у молитві, що його серце перечуло у добрім ділі, як душа радувалася при слові благословеннім — того не зважиш і не зміряєш і на щотах не кинеш. Чоловік і сам не помічає через