Сторінка:Гауптман Ґергарт. Візник Геншель. 1899.pdf/142

Цю сторінку схвалено
ГЕНШЛЕВА.

Аякже, троха, вже ляг спати.

Кличе.

Старий. Тату! — Вільгельм!

ЗІБЕНГАР.

Пст! Геншлева, дякуйте Пану-Богу. Тай самі лягайте.

Відходить.
ГЕНШЛЕВА.

А що–ж лишаєть ся иньшого? Спробую і я.

Йде до дверий від комори, стає тихо та підслухує з увагою.

Вільгельм! Тату! Та відізви ся! — — — —

Раз-у-раз з більшою трівогою.

Вільгельм! Може би ти не лякав мене. Думаєш може, не знаю, що ти іще не спиш! —

Все з більшою трівогою.

Тату! Кажу тобі…

Берта проснула ся та починає плакати.

Берто, май гадку, тихо! Дївчино, я не знаю, що там зрештою стало ся такого. — Вільгельм, Вільгельм!

майже кричить.
ЗІБЕНГАР
зазирає знов.

Панї Геншлева, що ви знов?

ГЕНШЛЕВА.

Кричу і кричу, а він не відповідає.

ЗІБЕНГАР.

Чи ви здуріли? Що-ж ви робите!?