Цю сторінку схвалено
ГЕНШЛЕВА.
Аякже, троха, вже ляг спати.
Кличе.
Старий. Тату! — Вільгельм!
ЗІБЕНГАР.
Пст! Геншлева, дякуйте Пану-Богу. Тай самі лягайте.
Відходить.
ГЕНШЛЕВА.
А що–ж лишаєть ся иньшого? Спробую і я.
Йде до дверий від комори, стає тихо та підслухує з увагою.
Вільгельм! Тату! Та відізви ся! — — — —
Раз-у-раз з більшою трівогою.
Вільгельм! Може би ти не лякав мене. Думаєш може, не знаю, що ти іще не спиш! —
Все з більшою трівогою.
Тату! Кажу тобі…
Берта проснула ся та починає плакати.
Берто, май гадку, тихо! Дївчино, я не знаю, що там зрештою стало ся такого. — Вільгельм, Вільгельм!
майже кричить.
ЗІБЕНГАР
зазирає знов.
Панї Геншлева, що ви знов?
ГЕНШЛЕВА.
Кричу і кричу, а він не відповідає.
ЗІБЕНГАР.
Чи ви здуріли? Що-ж ви робите!?