Сторінка:Гауптман Ґергарт. Візник Геншель. 1899.pdf/128

Цю сторінку схвалено
ГЕНШЕЛЬ
здоймає з рами дверий від комори батіг.

Се моє старе трієсцьке бичівно. Відки воно лише взяло ся тут. Я не бачив його більше як рік. Воно куплене іще за часів небішки старої.

Слухає.

Що думаєте? Розумієть ся. Ну, цїлком природно. Нїщо! — Хоч навіть. А чому-ж би нї. Добре! Я знаю вже, що зроблю. Не буду замикати ся. Ти дай також спокій.

Відчиненими дверми увійшов Зібенгар; він дає знаки Вермельскірхови, що йде за ним і Геншлевій, аби лишили ся. Він є цїлком одягнений, лише замісь ковнїрця має на шиї шовкову хустину. Вермельскірх має на собі шляфрок.

ЗІБЕНГАР.

Добрий вечір, пане Геншель! Що? Ви не спите іще. Ви не здорові, що? Може вам що бракує?

ГЕНШЕЛЬ
дивить ся здивований добру хвилю на нього.

Я не можу якось спати. Взяв би я собі що на сон, коби знати що. Не знаю сам, що мінї стало ся. Бог знає, що дїєть ся тут.

ЗІБЕНГАР.

Скажу вам щось старий приятелю: Лягайте тепер спокійно до ліжка, а завтра рано пришлю лїкаря. Ви мусите тепер справдї поважно щось з собою зробити.

ГЕНШЕЛЬ.

Лїкар не зможе мінї вже анї раз помочи.