Сторінка:Вістник Союза Визволення України. – 1918. – чч. 23-31.pdf/67

Ця сторінка ще не вичитана


Новий посол Української Держави у Віднї

Постійним послом Української Держави у Віднї на місце п. Андрія Яковлева став п. Вячеслав Липинський, що в останнїм десятилїттю відограв в українськім русї окрему визначну ролю; продовжуючи дїло Володимира Антоновича, Павлина Свєнцїцького, Тадея Рильського й инших учасників "хлопоманського" руху 60 рр. XIX в. Для справи повороту спольщеної шляхти до рідного народу видавав ся окремий орґан у Київі п. заг. "Przegląd Krajowy". Сїй справі посвятив Липинський в 1909 р. і свій цїнний і гаряченазваний твір п. з. "Schachta na Ukrainie", з якого позволим собі повиривати місця, характеристичні для автора й руху, відновленого ним по 40-лїтнїй перерві.

"Український народ живе, — писав автор, — хоче жити й буде жити яко самостійний народ; і коли не здавили його могутнї сили Батуханів, кари Єреміїв Вишневецьких, кріваві орґії Петрового правлїння, гниль і кайдани бюрократичної Росії, тепер нема вже такої сили, щоб здержала розвиток сього народу; тепер, коли всї навіть найаристократичнїйші суспільности демократизують ся, — як се бачимо напр. в польській суспільности, там в Польщі, — тепер, коли народ на цїлім світї здобуває право говорення і самоозначення.

"І ми не забуваймо про сю певність, — звертав ся далї автор сих слів до членів свого стану. — Памятаймо, що український народ пробуджуєть ся і що ми, інтелїґенція і місцеві земельні власники, мусимо супроти сього руху зайняти виразне та ясне становище — вороже або приязне становище, бо з нїякого, яке досї ми переважно займали, — випхав нас стихійний розвиток сього звязаного досї народу. А своє становище супроти українського народу, який пробуджуєть ся, мусимо означити ще, і то тим більше, що ми, тутешня місцева шляхта, а природжені сини сїєї землї і кров з крови і кість з кости сього народу!.."

"Сьогоднї (1909 р.), по 40-лїтнїй перерві, ми, українська шляхта, знов здобули право самоозначення і сьогоднї сміливо підносимо прапор наших батьків, — писав на дальших місцях своєї книжки автор. І тільки тим в наших змаганнях ріжнимо ся від них, що не ділять нас вже сьогоднї, як дїлили тодї Антоновичів і Свєнцїцьких, полїтичні переконання. "Бо не тільки ми, але нїхто вже тут у нас не думає сьогоднї про Польщу "від моря до моря", нїхто вже сьогоднї не бореть ся за сю державну історичну Польщу: нема вже сьогоднї Польщі на Українї, бо Польща є там, де є польський народ... Отже нема Польщі, а є сьогодні тільки Поляки на Українї, і вони очевидно полишать ся. А ми, тутешня шляхта, українська з духа й походження, котрі були Поляками тільки з шляхетської культури і державних традицій, сьогодні, коли ся шляхетська культура в Польщі замирає і Сєнкевич уступає там щораз більше Виснянському, а коли рівночасно польська "держава" у нас тут вже зовсїм вигасла, — мусим вибирати між новочасною польськістю і нашим народом, що відроджуєть ся... Для нас, котрі чуєм, що ми з сього народу та краю виросли, котрі маєм в собі духа наших попереднїх поколїнь, зєднаних з сїєю землею і народом заслугами й навіть помилками — бо їх треба відкупити — і для котрих ближчі й дорожчі cї покинуті наші степові могили від відновлюваного тепер до ґрунту Вавелю, — для нас вибір ясний!.. Коли там над Вислою будуєть ся спільними силами всїх молода народня Польща — Польща будучини, і ми, хотячи з живими йти вперед, а люблячи тут народ і свій край, також бажаєм забрати ся до будування його будучини i в сїм будуваннї відкидаєм геть давнї шляхетсько-державні прапори, як вони над Вислою, так і ми тут над Днїпром. Отже нема вже сьогоднї між нами, котрі любим свій народ і край. "Поляків", "Українцїв", і "Поляків Українцїв", сьогоднї в повнотї відчування своєї національної індивідуальности хочем бути Українцями; і не роздвоєне польсько-українське, але одно українське серце бє в наших грудях...

"Ми повинні — зясовував автор обовязки навертаної спольщеної української шляхти супроти українського народу — нашими духовими й матеріяльними силами, які в сїм краю у величезній частинї маєм і представляєм, попирати місцеву культуру, культуру сього краю й народу, культуру, котра може бути тільки українська, а се тим більше, що ся культура, як се виказує наше минуле, не чужа нам, що маєм в собі велику її частину, витворену віковим життєм на сїй землї і завдяки працї нашого народу на нас. Отже маєм обовязок звернути сьому народови нагромаджений в нас від віків капітал народнього труду й народньої працї. А коли будучину сїєї, спільної нам і нашому народови культури зробимо нашою будучиною, тодї не вирве нас з сїєї землї нїяка сила, бо будемо вже не тягаром, не болячкою, але орґанїчною частиною, — не "пустоцвітом", але плодом нашої землї і зерном, що заплїднятиме сю нашу родинну землю, бо будемо мати право, сперте на сповнені суспільні обовязки, право, що сильнїйше від усяких параграфів!..

"Ми, українська шляхта, з традиціями й демократичними переконаннями, вже давно, ще за часів Антоновича й Рильського, розвязали справу нашої національної приналежности в історії нашого відродження... Ми повинні означити своє становище до українського народу, що пробуджуєть ся, бо памятаймо, що "розкують ся незабаром заковані люде", що коли не сьогоднї, то завтра вони питатимуть нас про наші дїла. І спитають нас тодї: ви, що посїли такий великий шмат нашої землї, ви, що жили цїлі віки нашою працею і потом, що ви зробили для нас і для сїєї нашої матери — землї? Що ж ми їм на се відповімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх "Просвіт", своїх видавництв, своїх наукових товариств і коли побачуть, що немає там шляхетських назвищ; коли побачуть, що ті, котрі колись не хотїли давати землї селянинови, говорячи, що йому тільки "культура" потрібна, самі потім, задержавши землю у своїм посїданню, не дали зламаного шага для піднесення сїєї культури!..

"І в сїй такій важній хвилї не говорімо ще, що українська культура "низька", "слаба", "нерозвинена", бо ми, маючи у великій частинї матеріяльні й духові сили сїєї землї й народу, говорити се передовсїм не маєм права і... не повинні ще тому, щоб колись не сказано про нас, що ми, слабі й маловарті, вміємо приходити тільки на готове, що ми