Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/595

Цю сторінку схвалено

життя, не може бути настільки довге, наскільки це для політичної стабілізації України, як держави, необхідно. Не може воно бути довге — по перше тому, що всяка диктатура у народів, посідаючих так сильно розвинений індивідуалізм, як український, неминуче веде до розєднаня, замість до обєднаня, бо чим більше по диктаторськи до чогось таких індивідуалістів примушувати, тим більше завзято вони од цього бороняться, як що тільки (а так власне буде в самостійній охлократичній Україні) боронитись мають змогу. По друге тому, що в умовах колоніяльного хаосу, доки він не уляжеться, всякі влади дуже скоро політично зуживаються. Приклад Польщи з її стріляниною до президентів і змінами кабінетів що кілька місяців — мусить бути і для нас поучаючим. Коли верховну владу зробити у нас політично відповідальною, як це мусить бути при диктатурі, то їй український ⁣»вдячний народ«⁣ (в лиці розуміється своїх репрезентантів) накопичить в найкоротшім часі на голову стільки болота, що професія Брутів стане у нас найбільше популярним національним спортом.

Такий колоніяльний хаос, який уявляє із себе Україна, може бути поволі опанований і зорґанізований не диктаторською примусовою уніфікацією, що приведе тільки до ще більшого каламуту, а опущеням в цю каламутну теч твердого тіла. Оцим твердим тілом може бути тільки сильна орґанізація консервативних елєментів, обєднаних біля як найменше диктаторського, і тому як найменше персонально відповідального Монарха. Не охлократична персональна диктатура, а класократична правова дідична Монархія може дати Україні сталість влади, необхідну для її внутрішньої політичної консолідації. Тільки тоді, коли відповідальними перед громадянством будуть міністри, а не Голова Держави, можна буде міністрів відповідно часто міняти, а Голову Держави — репрезентуючого сталість української Верховної Влади — од українського мащеня болотом і од українських Брутів врятувати. І тільки тоді, коли Голова Держави сам персонально не виконуватиме влади, наші примітивно реалістичні маси зможуть повірити, що він дійсно репрезентує і персоніфікує Україну, а не використовує Україну для своїх особистих інтересів. При диктатурі Україна завжди вважатиметься персональним підприємством диктатора (мовляв: ⁣»причепився, як Петлюра до України«) і доля її, звязана в уяві мас з долею диктатора, буде так само хистка, як і остання.

Класократичний метод орґанізації, допускаючи — в протилежність до методу охлократичного — ріжнородність орґанізацийних форм, при їх засадничім поділі на дві основні — консервативні і поступові — ґрупи, зможе наших індивідуалістів поволі до сталого і непорушного монархічного державного центру притягати і їх біля нього, з захованям навіть їх опозицийних особливостей, орґанізувати. Метод охлократичний ріжнородности орґанізацийних форм і лєґальної опозиції та поступу не допускає. В умовах нашого реального життя, він диктатурою якоїсь тільки одної ⁣»фашистської«⁣ української партії і примусовою припискою до цієї партії тих, що хочуть,