Російсько-французько-протофісівська провокація, якої жертвою став Гетьман і під впливом якої була проголошена посліднім тодішнім кабінетом федерація, допомогла українській соціялістичній інтеліґенції наново опанувати і змонополізувати для себе провід української нації. Одинокий клас, дійсно і реально заінтересований в істнуванні української держави й до державного будівництва здібний — клас репрезентуючий історичну, культурну й національну українську традицію — український клас хліборобський — був у лиці свого найвидатніщого представника, Гетьмана Павла Скоропадського, федерацією скомпромітований. За „самостійність“ проти „федерації“ було піднято повстання, зорґанізоване при допомозі найбільше самостійницьких і патріотично настроєних галицьких військових частин, але на чолі повстання знов опинились ті, хто на протязі літ, у всіх довоєнних часописях і виданнях, що виходили на території бувшої російської України, доказували не за страх, а за совість, що самостійність противиться й духові й реальним потребам українського народу. Подібного роду національної політики й такої
жавний- хліборобський при кабінеті Лизогуба й російсько-федеративний протофісівський при кабінеті Гербеля.
Уступку фінансістам з Протофісу і проголошеня федерації — навіть у тій формі теоретичній а не практичній, в якій вона була проголошена (бо та Росія, з якою малося творити одно державне тіло — а не міждержавний союз — тоді не істнувала) вважаю політичною й національною катастрофою для українського хліборобського консервативного класу. Для цього класу питання державної незалежности — це питання чести, це — бути або не бути. Чи можна собі уявити, щоб такіж самі німецькі, анґлійські, французькі, польські, російські і т. д. консервативно-аґрарні кола зрікались політичної незалежности своїх націй? Без національно-державної незалежницької ідеольоґії не можемо собі помислити класу, якого моральна сила й політичне значіння полягає перш за все в збереженню аристократичної, не підданчої, вільної, незалежницької, не рабської національно-державної традиції — традиції його дідів і прадідів…
Перший і найдовший період Гетьманства Павла Скоропадського був безумовно періодом будівництва державної й національної української незалежности. Яко такий він дав максімум того, що до цього часу могла здобути українська нація, зденаціоналізована й здеморалізована попереднім російсько-петербурґським періодом свого державного істнування. І в ньому було найбільше задатків для дальшого нормального й буйного розвитку нашої нації, не зважаючи навіть на деякі великі політичні помилки й хиби, що були й у цьому періоді.
До таких найважніщих помилок причисляю: 1. Становище супроти Центральної Ради. Бо хоч вона була розігнана не Гетьманським Урядом, а вищим німецьким командуванням — але незапротестованя проти цього факту, а значить мовчазна солідарність з ним — було з національного погляду таким-же самим деструктивним явищем, як знищеня Центральною Радою українських хліборобів при допомозі Керенського і „єдиного російського революцийного фронту“. 2. Заборона в самім початку гетьманщини селянського зїзду — заборона зовсім зайва, бо настрій того селянства вже тоді був виразно національний і патріотичний, ворожий до російської большовицької інвазії. 3. Помилка найважніща — безсилість і пасивність Уряду супроти „карательних експедицій“, орґанізованих найбільше нікчемними і хамськими елєментами — грабіжниками, пройдисвітами й провокаторами, що навмисне й свідомо дискредитували серед селянських мас ідею української держави. Але відомий факт, що Гетьман не раз просив представників української демократії, допомогти йому боротись з тим розкладовим явищем. Бойкотуванням своєі власної держави, українська демократія несе за її помилки перед історією одвічальність не меншу, чим ті, що тоді на чолі української держави стояли…
