мо демократію, а траґедія наша і нещастя в тім, що ми маємо лише демократію що ми маємо тільки сили поступові і руйнуючі, а не маємо власних національних сил здержуючих та будуючих. І велика небезпека од варяжської теорії для практики нашого життя та, що ця теорія не тільки руїнницький монополь репрезентації нації при демократії залишає, але ще й додає їй такі завдання, яких вона по природі своїй виконати не в силі.
Найбільше, чого від нашої демократії во імя добра нації можна вимагати — це, щоб вона визнала авторітет українського Гєтьмана Монарха і тим дала змогу українському консерватизмові абсорбувати і унешкодливити на Україні (як не потрібну вже по втихомиреню власного владою демократичного руїнництва) російську та польську реакцію; иншими словами, щоб вона дала змогу, обмеживши свої бажання суверенної влади, нарешті дозріти і сконсолідуватись Українській Нації. Але ж цього можна вимагати від демократії тоді, коли консерватизм український буде в силі сам свою монархічну ідею здійснити. Перекладати здійсненя цієї ідеї на демократію, це тільки збільшувати її зненависть до нас — консерватистів монархістів — та комплікувати її найнебезпечніщу хворобу: манію великости. Бо ж власне з нашої дотеперішньої слабости випливає вся зненависть до нас і все руїнницьке завзяття української демократії, маніякально переконаної, що тільки вона одна »репрезентує і спасає Україну«. Чи ріжні такі демократичні твори, як »Молода кров«, »Голос землі«, »Відродженя нації« і т. д. і т. д. — чи всякі »національні повстання« проти власної держави і всякі »виключуваня« нас з посеред »нації« — були б можливі, коли б ми, яких ці »твори« намагаються осмішити, а ці повстання і »резолюції« в нівець обернути, були дійсно сильні?
Демократія знущається тільки над слабими і безборонними. Така її природня вдача і таке може навіть її покликаня: відроджувати знущанням сили ослаблених. Але чи зможемо ми стати сильними і чи зможемо ми тільки цим єдиним шляхом здобути пошану для себе і авторітет серед демократії, коли свої завдання ми будем перекладати на її плечі?
В однім тільки випадку могла б наша демократія прийняти »варяжську теорію«. А саме, коли б на Україні дійшли знов до влади місцеві державно творчі консеративні елєменти і коли б якийсь »чужоземний королевич« дав себе використати в характері руїнника українського монархізму: в характері такого фіктивного »монарха«, при помочі якого і при непопулярности вже гасла »соціялізації землі«, чи йому подібного, можна було б »валити« реально істнуючу українську монархічну владу. Власне невеличка спроба здійсненя »варяжської теорії« вже на еміґрації вповні підтверджує оцей проґноз.
Коли по глибокій кризі, яку викликала серед нас катастрофа кінця 1918 р., удалось нам з великим зусиллям відновити і далі продовжувати нашу тяжку працю ідейного та орґанізацийного обєднаня українських консервативно-монархічних хліборобських кол, то весь »патріотичний« порив новоявлених »монархістів« з »Соборної України«
