Другі навпаки, уявляють собі, що весь світ порушується в сфері ними тільки правдиво пізнаних, обсолютних, сформулованих в слові, раціоналістичних ідей. Тому всю свою політичну діяльність вони будуть пристосовувати до »неминучої перемоги« цих ідей і будуть думати, що їх національна політика доведе до цілі тільки тоді, коли реальне, матеріяльне тіло своєї нації вони зможуть прикроїти до своїх ідей, до словесних форм своїх діялєктичних концепцій.
Прикроїти наприклад до соціялізму, комунізму, націоналізму, або взагалі до якоїсь такої ідеї, яка — на їх думку — абсолютно правдива сама в собі, без огляду на те, хто її здійснює і до кого її прикладає.
Обидва ці способи мишленя в реальних умовах нашого життя ведуть до катастрофи. Опортуністичний та примітивно-емпіричний реалізм, путаючись безнадійно в нашій сумній і тяжкій дійсности, мусить кінчитися завжди повною зневірою в »реальну можливість« істнування України. До того самого веде вкінці і раціоналістичний ідеалізм тому, що всі його концепції побудовані на знищеню живих реальних Українців — Українців таких, яких ми одержали від нашої природи і нашої дотеперішньої історії — та на заміні їх якимись ідеальними »комуністами«, »фашистами«, »ункістами« і. т. п. творами літературних фантазій. Тільки прагматичний спосіб мишленя (в розумінню ідеалістичного реалізму), посідаючи свою сталу та незмінну ідею і беручи людей такими, якими вони єсть, може знайти врешті метод здійсненя української державно-національної ідеї при помочі дійсних і реальних Українців.
Треті врешті уявляють собі націю в формі неоднородного і змінливого сполученя духових та матеріяльних, і активних та пасивних сил — сполученя, яке може жити, але може й умерти. Тому свою політичну діяльність вони скерують в напрямі орґанізації тих активних сил, що мають хотіння до буття нацією, і в напрямі пізнання реальної природи того осередку, серед якого цим активним силам для здійсненя своїх хотіннь доводиться ділати. Найбільше наближене до правди окресленя степені і характеру ділаючих серед даної нації духових та матеріяльних сил, і окресленя форм взаємовідношеня активної (порушуючої) меншости та пасивної (восприймаючої рух) більшости нації — буде ціллю такого пізнання. Добра і розумна національна політика повинна — на їх думку — мати ясну провідну ідею, випливаючу з усвідомлених, керованих свобідною волею, стихийних хотіннь. Вона повинна весь час цю ідею в реальнім досвіді зорґанізованих на її основі людей справджувати, стверджувати і своїх визнавців шляхом такої орґанізованої, ідейної, але реальної акції, до реалізації їх ідеї наближати. В той спосіб активна меншість — своєю внутрішньою, як духовою так і матеріяльною, силою — буде мати змогу тягнути за собою пасивну більшість, иншими словами: порушуючи, творити життя цілої нації.
