гепами« та виїхали за кордон, і вся ця державна імпотенція та якась патольоґічна зненавість до самих себе і до власної держави прикривається у них гаслами »добра народу«, сполучається з фарисейською тугою за ідеальною, райською, безкласовою, безцентровою, безурядовою, всесвітньою, федеративною, народовладною республікою, яка управлятиметься вченими волхвами та кудесниками без всякого примусу, а самими тільки маґічними заклинаннями, в роді: »борітеся-поберете« і т. д.
Чи може українська частина такої ідеальної всесвітньої республіки бути збудована при допомозі Польщи, большовиків, світової революції і инших зовнішніх сил, яким передають державну творчість на Україні українські літератори-анархісти — це діло вождів і пророків отих ідеальних республік. Чи можна переважувати дерево гиллям у землю, а корінням до гори, і чи можна завести у себе соціяльний лад, витворений иншими націями на підставі инших національних традицій — це питання для тих, хто не маючи ні одної путньої фабрики, збірається заводити на Україні »соціялізацію промисловості і пролєтарський комунізм«. Як можна зорґанізувати на Україні упорядковане, розумне громадське життя, культивуючи »рідні звичаї« самовирізування, варварства і анархії — це можуть в теперішніх демократичних часах знати тільки теоретики державного права Мамаїв і »татарських людей«, люде, що мають академічну, професорську освіту.
Звичайний же український громадянин — якому грамотність дана Богом не на те, щоб дурити простаків та недолітків, проповідуючи їм чудеса, в які він сам не вірить — і політик, який політикує не для слави, а щоб мати для своєї праці, для своїх дітей і для своєї нації упорядковану національну державу — мусять бути готові на таку болючу несподіванку, як зненависть багатьох пишучих українських інтеліґентів до будови власної держави. Бо нищеня державно-національної гетьманської традиції, на якій тільки й може бути побудована Українська Держава, стає єдиним оправданям власної безсилости для всіх непризнаних українським народом кандидатів в народні вожді.
І коли зникнуть послідні державні субсидії, якими ще сяк-так піддержується український »державний інстинкт« отого роду літераторів, то »нерішучість і вагання, з якими — кажучи словами професора Грушевського — соціялістичні українські партії приймали гасло незалежної України«,[1] воскреснуть напевно з вибуховою стихийною силою. Для безтрадицийної, »додумавшоїся до українства« інтеліґенції багато вигодніще в решті решт бути провідниками і вождями українських партій та монопольними представниками екстериторіяльної, недержавної, співаючої та пишучої вірши »української нації« в демократичній Росії та Польщі, чим займати відповідне своїм літературним здібностям становище в міцній і дужій класовій національній Державі Українській. Відродженя і реставрація української гетьманської державно-національної традиції буде мати серед багатьох здеклясованих, занархізованих і
- ↑ »Борітеся-Поборете«, N. 1, стор. 47.
