О. Лотоцький.
У видаваній в Празі російській с.-рівській „Волі Россіи“ (ч. 199) подано звіт про повстанський рух на Україні. Факти взято з офіціяльних большевицьких звітів. Хоч відомости неповні, — не згадано, принаймній, десять досить відомих повстанських ватажків, — про те дуже показні і характерні (вони подаються нижче). Повстання розлилися широкою повіддю по всьому просторі України, викликають велике співчуття серед її сільського населення і цим населенням власне провадяться. Вся селянська Україна палає одним бажанням — увільнитися од чужоземної окупантської влади, вибороти собі вільне, незалежне життя.
Дорого доводиться оплачувати народові свій визвольний рух. Цілі села знищуються окупантами, коли їх сила гору візьме. Але як не стає вже далій терпіти, знову запалюється гнів народний, знову виявляють протест, ідуть на страту тисячі, десятки тисяч люду — в оборону свого права. Багато витрачується живої народної сили, поки той всенародній український рух прийме орґанізований характер. Але спинити той стіхійний рух ніяка зовнішня — ворожа чи прихильна — сила не може, бо то — вираз народнього інстінкту самоохорони, того інстінкту, що в свій час боронив від татарської, від польської навали і тепер так само каже боронитися від навали московської.
І от, коли проливаються цілі ріки крови найбільше активних борців України, коли із густих хмар, що повстають од тої гарячої крови, виразно чується голосний гімн: „Ще не вмерла Україна!“ — знаходяться такі, що спекулюють на тій крові народній, запопадливо одводять ті червоні ріки на… свій млин єдиноросійський. „Воля Россіи“, що подає відомости, з яких видно, що повстання на українській терріторії провадиться українськими силами, з українськими людьми на чолі, — та сама „В. Р.“ містить з того приводу передовицю, де чорним по білому кваліфікує ті факти, як „широко розлившееся по Россіи движеніе… русскаго крестьянства“, і робить з того висновок, що такий процес випалює „в Россіи“ місце, на якому має бути збудована „новая Россія“; сюди й кличе вона прикласти свої руки тих, хто „хочет приложиться работой к созданію новой Россіи“.
Отже, як бачимо, повстання українського народу проти московської окупації це — „повстанческое движеніе в Россіи" „рускаго крестьянства“ для відбудовання „новой Россіи“.
Це нас не дивує. Це не краще і не гірше того, що в царській Росії говорили ріжні узурпатори народніх прав в імени — „всего русскаго народа“. То чому ж російським с.-рам так само не заговорити? Добра наука в добрій школі і заховується добре, особливо коли ще й учні такі добрі — памятливі та слухняні. Так, це нас не дивує. Але вражає та полуда політична, що так безнадійно засліпила очі найбільш радикальним елєментам російської еміґрації; так засліпила, що не бачать того, що у них перед очима, не розуміють того, що самі ж говорять. Адже кажуть про Україну та про народний рух на Україні, а разом — звиклий приспів: єдиний „русскій народ“. Ах, яка добра школа і які добрі учні! Як добре вони вивчили і про Володимира Святого, що був князем „русским“, і про „казацкаго гетмана“ Богдана Хмільницького, що зєднав дві порізнених галузі „русскаго народа“, про клятого зрадника Мазепу, що заходився знову порізнити той єдиний „русскій народ“, про царську „русскую“ армію, що так блискуче продовжувала злуку закордонних галузок того ж „русскаго народа“ в Галичині та Буковині з рештою все того ж „русскаго народа“. Лєкцію вивчено напамять, і тепер проказують її напамять, закривши очі. Закривши очі хоча б на те, що глиною зліплене єдине тіло „русского народа“ вже чотирі роки тому розлетілося на шматки та навіть на дрібні шматочки, — на свої натуральні складові частини. З того часу народні маси „імперії народів“ самовизначилися національно і державно, завели свій державний лад в певних формах, міліони людей тих свідомих орґанізмів покладають свої голови в оборону свого національно-державного права
