Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 2, Рік 3. – Ч. 1-12.djvu/128

Ця сторінка вичитана

й роспустники, які досі жили своїм нікчемно-незалежним життям і підривали основи Прийдешнього, — зараз тратять усі права на своє життя й підлягають ціковитому знищенню. Після того, як над яким небудь індівідумом буде зроблено спеціяльний дослід його физичних, духовних і розумових даних на право життя і коли результати такого досліду не задовольнятимуть самих елєментарних вимог людської гідности, такий індівідум мусить на протязі 24 годин доброхітно припинити істнування. В разі невиконання ним цього, Комісією будуть вживатись відповідні, що до виконання своїх постанов, засоби. З метою скоршого і інтензивнійшого провадження праці, Надзвичайна Комісія Рішучости виділяє з себе ряд спеціяльних підкомісій, які будуть розміщені по районах міста і які матимуть за обов'язок — обійти всі помешкання й перевірити права кождого, не обминаючи навіть самої нікчемної одиниці. Починаючи сьогоднішним днем і до дня оголошення спеціяльного наказу, в місті запроваджується виїмково-суворий стан облоги. Всякий вихід і виїзд за рогатки міста безумовно забороняється. Також припиняється вуличний рух враз із заходом сонця. Особи, які самі відчувають себе зайвими, зроблять дуже добре, як не 6удуть обтяжувати собою Комісії і заздалегідь уступлять з дороги життя. Однаково, йдучи на той світ, вони мусять подати до Комісії коротку характеристику власної особи, що буде потрібне для науки майбутніх поколінь. Одночасно повідомляється також, що Комісія Рішучости, на весь час своєї праці, переймає до себе всі адміністративні, громадські й політичні права Диктаторської Ради, яка від нині стає невтральною інституцією. Будучи глибоко переконаними в користних наслідках такої праці, ми від щирого серця взиваємо: — Хай живе те, що має жити! — Хай гине те, що має згинути! — Слава Людству!..

Диктаторська Рада Трьох.

1921 року, 10. січня.

Велике Місто.

ЯК приголомшені стояли юрби здивованого народу і самі не знали, що мають почати. Одні тільки обірвані хлопчаки гаразд знали своє діло: вони з самим завзятим й запопадливим видом бігали по вулицях і ліпили, ліпили, ліпили…

Коли сонце стало під полудень і тротуари зробились блискучо-сковзькі, як шліфоване скло, волю Диктаторської Ради вже було оголошено…

2. Чутки й розмови.

В півтемнім провулку. На вузенькім тротуарі. Поспішаючись, набігли друг на друга два, легко зодягнених, сухорлявих урядовці:

— Ви чули?.. Ви читали?.. — задихаючись, питає один.

— Чув… читав… — тремтючим голосом відповідає другий.

— Ну, що?.. Ну, як?..

— Ах, Боже!.. Звідки-ж я знаю, до чого це все йде?..

— Гм… я догадуюсь… Мені так здається, що тут маються якісь скриті заміри пануючої партії…

— Які наприклад?..

— Здається мені, що вона в такий спосіб хоче звести особисті рахунки з немилими собі людьми…

— Ні, я принаймні цього не думаю, бо як би так було навсправжки, то товариш Око сюди не втручався б…

— Гм… і справді!.. Щось тут не все теє… не все ясно…

— Завтра напевне з'ясується…

— Я думаю…

— Ну, бувайте здорові! Спішуся до обіду…

— Бувайте… я також…

Коло міської Продовольчої Управи розмовляють два товстопузих паскарі:

— Ой, приятелю мій! — каже один.

— Що, мій друже? — питається другий.

— Читав?..