й песики, що вирізувала дітям із колірового паперу надзирателька і господиня притулку Віра Миколаївна.
Жоржик і Вася прожили у притулку зо два тижні. Була надія, тінь надії, що може їх загубила нянька випадково і що може їх відшукає батько або мати, була про них дана звістка у газетних хроніках. Але ніхто про них не питав, не довідувався і силою річей вони стали „казенними дітьми“.
Через тижнів два до мене звернувся один із вищих урядовців при Київському ґенерал-губернаторі Г. — нехай буде Гордієнко, і сказав, що хоче взяти з притулку дитину, хлопчика, так біля двох літ, щоби не було клопоту з мамками; як людина бездітна, він хоче всиновати його, щоби дружина його не нудилася. Просив мене показати йому таких дітей і особливо вимогав моєї запоруки, що дитина здорова.
— Не хотів-би я тої мороки з лікарями, того плачу, тих ліків. Хай-би жінка моя мала собі, розвагу, а не клопіт та безсонні ночі, бо вона й сама не дуже здорова і неврастеничка.
Я показав йому тих дітей, що на той час були у притулку, але ні одна йому не прийшлося до вподоби. Показав я й близнючків Жоржика й Васю і росказав, що сам про них знав.
— Це не близнята, сказав пан Гордієнко. — Відразу видно, що цей, — він показав на Васю, — аристократ, а той — плебей. Це ви помиляєтесь, докторе.
— Думаю, що не помиляюся, пане. Безперечно, що вони — брати й близнята, тільки дійсно одно з батьків — аристократичного роду, а друге плебейського, але котре якого — того не знаю.
— А може й так, — згодився пан Гордієнко. — Може якийсь паничик зв'язався з наймичкою або куховаркою…
— Може, — сказав і я.
— Мені цей подобається, — сказав пан Гордієнко, показуючи на Васю.
— Коли хочете його взяти, — беріть може обох разом, щоби не розлучати братів. Вони дуже любляться, і жаль було-б їх розлучити.
— Обох? Крий Боже! — замахав руками пан Гордієнко. — Я й одного не взяв-би, та вже хочу жінці ту забавку зробити.
— Живу забавку! — сказав я з докором.
— Ні, докторе, ви не так мене зрозуміли. Забавка — забавкою, але я всиновлю його, виховаю, ім'я своє передам йому і всі права. Ми люде заможні.
— Щасти вам, Боже! — сказав я. — Щасти, Боже, й тій дитині, що візьмете ви. А вже як робити добро — робіть, пане, до кінця: беріть обох.
— Ні, двох не хочу. Ні одного з цих не візьму, бо й цей, аристократ, — показав він на Васю, — якийсь мені кволий видається. Чи не буде слабувати часто?
— Як хочете, — сказав я. — Довідайтесь ще через днів десять, — будуть инші; може тоді знайдете собі до вподоби.
Але пан Гордієнко довідався не через десять день, а другого таки дня; приїхав із дружиною своєю. Мабуть він росказав їй про те, що бачив учора, бо вона привітавшися зо мною, зараз таки й сказала:
— Коли можна, я хотіла-би подивитись на тих хлопчиків — близняток.
