Банки обмежили видачу з біжучих рахунків до 3000 руб. на тиждень; але й цеї суми не могли аккуратно виплачувати, бо державний банк не встигав надрукувати потрібної кількости грошей.
При таких умовинах я залишив Одесу.
|
Мод. Левицький. |
За господиню й надзирательку в притулку була фельдшериця Віра Миколаївна С. Я дуже поважав і цінив ту особу: хоч спеціального педаґоґічного фаху вона не мала, але було в неї те, чого ні одна фахова школа дати не може добре серце, щира й проста душа і любов до тих нещасних дітей, яких з пуп'янку покривдила доля, гірко й тяжко караючи без вини, за чужі гріхи. І діти дуже любили Віру Миколаївну.
Діти бували преріжні, як фізично, так і морально; отже треба було великого такту, а ще більше — серця, щоби дати з ними раду в тому сумному калейдоскопі, що раз-у-раз мінявся. Бували й діти, особливо серед старших — не скажу попсовані морально, а такі, що виросли, як той бур'ян, без догляду, без добрих прикладів і науки. Отже доводилося вживати иноді й де-яких педаґоґічних репресій, коли добре слово ставало „горохом до стіни“; найтяжчою карою для таких „злочинців“, що, наприклад, кривдили менших, брехали, крали, лаялись поганими словами то-що, було у нас заведено таке: „злочинця“ вкладали у ліжко на годину або дві, забравши його одежину. Мусів він лежати, вкрившися ковдрою, і дивитись, як инші діти бігають, гуляються. Позбавлення руху є вже для дитини майже фізична кара. А все-ж таки ця кара була не така жорстока і фізично шкодлива, як бувало раніше, коли їх ставили навколюшки, позбавляли кісілю при обіді або-що.
В тій-то примусовій лежні й полягав увесь наш карний статут.
І бувало вранці, коли я приходив у притулок, мені доводилося бувати раніше суддею, ніж лікарем: Федь побив Таньку і нахваляється, що битиме ще, або викине її на вулицю; Наталка вкрала цукор у куховарки і не хотіла признатися, аж поки знайшли у неї того цукру під сінником і т. д. І ото, вклавши Федя і Наталку до ліжка, я брався до огляду хворих і тих, що за ніч підкинуто було.
Віра Міколаївна була замужня; чоловік її мав невеличку посаду, і його заробітку не вистачило-б на двох, отож мусіла й вона служити; дітей у них не було, але мала бути дитина, бо Віра Міколаївна була вагітна. Вона, люблячи дітей, дуже рада була, що матиме й свою дитину; але багато клопоту їй завдавало, як цей процес одбудеться. З цього приводу вона радилась зо мною. У притулку вона мала малесеньку кімнаточку, де ледве повернутися було, і відбувати родиво там було-б дуже незручно при такій тісноті. Крім того Віра Миколаївна дуже не хотіла, щоби діти це бачили й чули. Отож ухвалили ми, що на той час вона переселиться в Кирилівську лікарню, тижнів на два, а потім уже з дитиною, вернеться назад у притулок.
