такої, майже не було: селянство, забравши хліб до своїх рук, зовсім не виявляло бажання реалізувати його. Навіть потреби армії Денікіна задовольнялись переважно шляхом реквізіції, і навіть не селянського хліба, а хліба з бувших „совхозів“, цеб то: з належних маєтків, в котрих совітська влада орґанізувала державне господарство, — хліб, з якого селяне при першій нагоді прибирали до своїх рук.
Одначе в деяких маєтках, особливо на Катеринославщині, Харьківщині, та в Таврії, хлібом „совхозів“ заволоділи бувші власники маєтків, котрі поспішили цей хліб як найшвидче реалізувати.
До їх послуг було багато експортерів, серед яких найбільш енерґійно виявила себе орґанізація Росіян і „Малоросів“ під головуванням п. Демченка, відомого київського діяча, здобувшого епітет Американця, яка орґанізація, маючи осідок в Італії, зробила надзвичайно добрі ґешефти з експортом українського хліба.
Але, порівнюючи, за кордон вивезено хліба дуже мало і взагалі реалізовано його дуже небагато.
Сподіватись, що большевики зможуть вивезти багато хліба до Росії, теж нема підстав, бо перше, селянство цупко тримається за свій хліб, розуміючи його сучасне значіння, а друге — большевики не мають засобів для транспортування, бо, залізниці перебувають в надзвичайно поганім становищі; а крім того — зайняті транспортуванням армій та військових грузів. Це приводить до висновків, що хліба зараз на Україні є досить багато, але надзвичайно радіти з цього приводу нема великої рації, бо, на великий жаль, нема підстав сподіватись, що на біжучий рік будуть засіяні всі поля на Україні. Відомий харківський професор Анциферов з цього приводу ще в листопаді почав бити трівогу, посилаючись на те, що селянство дуже мало засіяло озимини і дуже мало впорало на ярину. В цьому я переконався при подорожі з Харьківа до Новоросійська, де навколо залізниці лежать великі площі нез'ораних полів, коло 90% загальної площі. Чи теж саме є у Київщину та Полтавщині, сказати не можу, бо підчас моєї подорожі поля тут були покриті снігом. При розмовах з селянами з'ясувалось, що селянство взагалі не має великої охоти засівати багато землі, бо, потерпівши великі збитки від реквізіцій большевиків, денікінців та ріжних повстанців, воно лічить за краще сіяти стільки, щоб лише забезпечити потреби в харчових продукціях власного господарства.
Фабрична промисловість на Україні була взагалі в дуже поганому становищу, хоч уряд „добрармії“ і вживав деяких заходів до поліпшення цього становища.
Працювали більш менш нормально лише деякі цукроварні, головно фабрична промисловість України. Працюючих цукроварень налічувалось коло ста, це б то, коло 50% їх загальної кількости. Ці цукроварні рахували переробити коло 50% своєї нормальної кількости буряків, і таким чином, Україна мала б, коло 25% нормальної кількости цукру; цеб то, коло 25.000.000 пудів.
Але врешті ці надії не справдились, бо перше, дуже рано випав сніг (коло 15. жовтня ст. ст.), який засипав буряки в землі, а друге — військові події не дали можливости переробити й ті буряки, які вже були викопані, бо при відході добровоьців цукроварні майже скріз руйнувались, цукор розграбовувався військовими частинами, робітники по части втікали самі, а по части мобілізувались відступаючими добровольчеськими частинами…
Друга фабрична промисловість, горільчана, по думці деникінського уряду, повинна була негайно одновитись, для чого уряд видав величезні позички власникам гуралень. Але ці позички пропали марно, бо власники гуралень, забравши сотні урядових мілійонів і дивлячися на настирливе посування большевиків, вирішили краще втікати до Ростову і звідсіль закордон, ніж витрачати гроші на свої гуральні.
На території війська Донського та на Кубані фабрична промисловість була в кращому становищі, бо тут більш довгий час не було військових боїв і де-що вже налагодилось. Крім того, тут недалеко від вугільного джерела і від залізного сирівцю і ріжних півфабрикатів. Але сказати, щоб тут справа йшла
