Т. 2. Ч. 1
Відень, 3. квітня 1920.
|
Александер Ковалевський. |
„Коли я на самоті стежу за розвитком українства,
то проти своєї волі мушу спиниться на одному зявищі,
що з фатальною непохитністю й неминучістю розвивається над усе.
Рух шириться — шириться й його пошлость“.
М. Сріблянський.
Протягом останнього часу відбуваються на українському ґрунті нечувані річі.
Надійшла катастрофа, сталося велике національне нещастя, й всі, особливо ті, хто бив себе руками в груди й доводив, що немає кращого місця на світі, як подільска ґуберня з Директорією на чолі й більшого національного героя, як С. В. Петлюра, розлізлися по ріжних кутках і... засичали.
Й все стало поганим: і С. Петлюра, й правительство, й військо... „Глядіятор“, „паршивці“, „банда", — ось що несеться з сторінок деяких орґанів української преси. Лайка, найогідливійша лайка, що принижує в першу чергу тих, хто допускається неї. Але вона — разом з цим — і шкодить. Її беруть наші вороги, як за факти нашої нікчемности й ... шантажування в справі української державности.
Цікаво, що не тільки у нас є незадоволені. Є вони й по инших країнах. Не тільки у нас мається „Нова Доба“. В томуж Відні виходить орґан польської комуністичної партії „Swit“. Однак, там ніхто не знайде тих річей, що можна знайти в кожному числі „комуністичної“ „Нової доби“.
Комуністичні ідеї — я признаю це — в ідеї, є принціпи, з якими треба рахуватися, як з ідеями й принціпами. Але лайка — навіть сутокомуністична — є завжди лайкою й доводить лише, що у тих, хто лається, бракує принціпів.
На це є й докази...
