Ти в сонних покоях міщанки,
За низьким трухлявим вікном,
День по дневі як персні губиш,
Нахиляючись над столом.
Стертий образ, воскові рослини,
Прозори́ста тарілочка на стіні
І злинялий, із клаптів, килим —
Часто в темряві, завжди в тіні.
А на дворі, за зелен-садами,
Білий оболок став, — і на нім,
Як той чміль на цвіті черемхи,
Тяжкотіло розсівся грім.
І каже нести себе в поле,
На ладан ланів ярових,
І там по медунках качається,
Не мнучи й не хитаючи їх.
