Сторінка:Володимир Свідзінський. Поезії. 1940.pdf/122

Цю сторінку схвалено


Оддала свою здобич котові,
Кіт на коника та й помчали.
Як примчали в своє посілля,
Кіт поліз по стовпові, глянув,
А хазяїн ледве що дише.
Кіт оддав йому тростку. Узяв він,
Помахнув нею, мовив тихо:
„Нехай буде усе як перше, —
І двірок і сад коло нього,
А цей стовп розсиплеться в порох,
А царівна стане край мене.
Як сказав він, так і вчинилось:
Стовп розсипався, в'язень вийшов,
Коли зирк — аж тут і царівна.
„А, голубко, то та́к ти дієш?
Ну, не доки мені терпіти!“
І звелів її кинути в прірву.
Сам узяв собі іншу дружину:
Жили вони довго й щасливо
І той кіт коло них, і коник.
Аж доспіло три яблука красних:
Одне мені, друге теж мені,
Третє тому, хто збаяв казку.

 1938