Сторінка:Володимир Свідзінський. Поезії. 1940.pdf/121

Цю сторінку схвалено


Давить поспіль, усіх без розбору,
Аж набрів на їхнього князя.
Той благає: „Котику-брате,
Бери що хочеш, дару́й душею!“
Кіт і каже: „Добудь мені тростку
Із рук царівни, то будеш жити,
А як ні — погублю з потомком!“
Тоді мишачий князь як свисне! —
Пригромило мишей, мов війська,
Сунуть плавом, що ні́де й ступити.
Стали гризти в палатах му́ри,
І ось наймудріше мишатко
Пролізло в покій до царівни.
У покої високо й чисто;
Посередині ліжко кедрове,
А на ліжку під синім отласом,
Тихо спить молода царівна,
А ту тросточку в рот поклала.
Як угледіла теє ми́ша,
Зараз нишком підкралась до рота,
Устромила їй хвостика в ніздрі,
Та й ну лоскотати злегенька!
То царівна як чхне спросоння —
Так і випала тростка з рота.
Миша за неї та хода звідти.