Він сміється: „Покинь ці речі:
Мене лестками не підійдеш“.
Та вона, мов куночка тая,
Коло нього в'ється, голубить,
Припадає, ластиться, просить
То любощами, то словами, —
Не устояв він і признався.
„Оцією тросткою“ — каже.
От вона й викрала тростку.
Вийшла в двір, помахнула нею
Ще й промовила люте слово:
„Заклинаю да й проклинаю,
Нехай зійдуть із блеску-світу
І двірок і сад коло нього,
А мій чоловік осоружний
Хай загине повільною смертю,
Замурований в стовп камінний!“
Як сказала, то так і сталось.
Зникло все, лиш бур'ян зостався,
Дике поле, земля саморосла,
Та мурований стовп над нею,
А в стовпу, наче кіл у горожі,
Нерушимо стоїть хазяїн —
Ледве видно уста та очі.
Стоїть він та кається гірко:
