Сторінка:Володимир Свідзінський. Поезії. 1940.pdf/114

Цю сторінку схвалено


Годуй їх попелом та вугіллям,
Та пильнуй, щоб піч не погасла“.
Так сказав і пропав, мов здимів.
Став той хлопець возити дрова,
Та ніяк не надасть, хоч розпадься:
Тільки вкине, уже й немає.
Але раз йому кажуть коні:
„Ой да гірко ж їсти вугілля!
Ти вкоси нам зеленого зілля,
А як ми поїмо в охоту,
То й за тебе справим роботу“.
Він послухав, вкосив їм сіна, —
Дак то перше робив, аж слався,
Коло тої вогненої прірви,
А тепер собі повагом возить
І спочине і з люльки пакне,
А тим часом піч не вгасає.
От минув уже рік і місяць,
Коли щось як гуне по лісі,
Як чварахне, як брязне громом!
Гляне хлопець, а дід коло нього.
„Ось на тобі, каже, цю тростку.
На що загадаєш, чого захочеш, —
Помахнеш нею, твоє і буде“.
Вийшов хлопець на степ широкий