Сторінка:Володимир Свідзінський. Поезії. 1940.pdf/107

Цю сторінку схвалено



Це ж ввечері почнуть його хвалити!
І заздрість нудко серце їй тяжить…
Чому такий удатний він! Убити
Щасливого, убити поки спить.

Ні оклику, ні голосу, ні стуку,
Ще й сонце захилилося кущем.
Метнулася, звела над сонним руку
І напруго ударила ножем.

Івасик бідний! Тільки стріпотіло
Плече йому. Убійниця притьмом
Копає діл, безодголосне тіло
Землею прикидає і піском.

Нема Івася! Глянула в долину:
Та що ж бо це? День гасне вочевидь;
Туман бреде… кошлату тягне спину,
І тьма встає, як збуджений ведмідь.

Мерщій на степ! Ні, гола ще могилка.
Пригнути гілку, обірвати лист…
Еге! Без вітру відсахнулась гілка,
Порснула вгору, аж зачувся свист.