гажного й пішли в вагон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав, пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались; він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.
— А хіба на полиці не можна? — каже до того.
— Что-с? Поліцію? — не зрозумів той.
— Нічего, нічего, — поспішно вмішуюсь я й починаю шукати в гаманці злота.
— Ти українець? — тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.
— Как ізволілі сказать? — ввічливо нахиляється цей.
— Хохол ти, чи кацап?
— Я-с? Хахол! Самий настоящій хахол! Черніговской губернії.
— А по-своєму й говорити не вмієш?
— Ну, от! — думаю — ще з цим зчепиться! Ну й пеня! — А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.
— Давнєнько із дєрєвні, барін. Запомніл помужіцкому, — делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.
Недоторканий ще більше похмурюється.
— Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є й пани такі ж самі…
— Да! — зідхає багажний. — Всякії, значіт, народи…
Б'є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як навмисне, нема. Плюнув я.
— Чи нема, — кажу, — хоч у вас злота, Данило Івановичу?
— Злота? Добре… А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають… От касир цей… Сволоч! Ще арештувати хотів… Бач, бюрократ кацапський!.?. Злота, кажете?
— Злота, злота.
