Сторінка:Володимир Винниченко. Твори в 24 тт. Т.2 Оповідання (1929).pdf/164

Цю сторінку схвалено

І знов посміхався лагідною, ніжною посмішкою.

Він ніколи не бився без глузду об підлогу, як робили ті, що «ваньку валяли», не говорив нісенітниць, не гавкав по-собачому, — він тільки ходив собі по палатах, заклавши руки за спину й посміхався своєю тихою, надзвичайною тут, в цьому царстві хвороби, посмішкою. І того, що вона була така проста й ніжна, така тиха й людська, було доволі, щоб вірити його божевіллю. І вона майже ніколи не сходила йому звуст. Круг його скажено носилось, в безглуздому танцю, божевілля, гасаючи під музику дикого реготу, під повні жаху й мук ридання, під свист, під крик, скавучання, верещання в темряві низьких, похмурих палат і коридорів. Круг його клекотіло ціле пекло страждань і жаху, а він ходив собі в цьому хаосі, заклавши руки за спину й задумливо, ніжно-сумовито посміхався, неначе гуляв десь в романтичній алеї в червоних проміннях вечірнього сонця.

— Що, Гуня, скоро до професора пойдьош? — зупиняв його якийнебудь «дневальний», сидячи на стільчику коло дверей номера, в якому гасала гола істота з напруженими, блискучими очима й настовбурченим волоссям.

— Не знаю… — посміхався Гуня, зацікавлено зазираючи в номер.

— Говорив смотритель, що скоро твоє спитаніє кончається. Признають, брат, здоровим.

— Я… я разі больной? Я — здоровий.

«Дневальний», не знаючи, що сказать, одганяв його від номера, він ішов собі далі, випнувши трохи наперед лице й тихо посміхаючись.

Дні минали. Тих, що «ваньку валяли», або виписували, як «здорових», або вони справді божеволіли. Справжніх божевільних переводили в «номера», а з номерів в палату безнадійних; «безнадійні» виписувались на кладовище. Самі дневальні не видержу-