Сторінка:Володимир Винниченко. Твори в 24 тт. Т.2 Оповідання (1929).pdf/158

Цю сторінку схвалено

Данило ворухнувся. Передній насторожено глянув на нього й замовк, прудко, непокійно бігаючи по всіх очима.

— Нє-єт, дай в рило… — посміхнувся офіцер і знову брязнув грішми. І п'яні, ситі очі його задоволено ходили по голодних, напружених постатях трьох сірих спійманих людей. А сірі спіймані люди знову заворушились, знову насторожено, боячись зустрітись поглядами, забігали очима й мовчки стояли проти панів з масляними очима, повними жадності.

Раптом Данило повернувся до переднього і, не дивлячись на нього, глухо бовкнув:

— Бий, Семене…

Передній одступив навіть назад.

— Нічого, бий!.. Давайте гроші. — повернувся Данило до офіцера.

— Нєт, сначала в рило, — п'яно хитнувся офіцер.

— Ну!… — сопнув якось Данило і, розмахнувшись, вдарив Семена по лиці. Потім зразу ж поспішно одвернувся і глухо бовкнув до офіцера:

— Давайте! Вдарив…

— Нєт, подожді! Тєпєрь он тєбя!

— Конечно! — з захопленням підхопила пані з мрійними очима.

Данило круто повернувся до Семена, який якось криво посміхався, і дивлячись убік, жорстко промовив:

— Бий і ти!…

Семен зам'явся.

— Та бий! — злісно рявкнув Данило. — Чого там ще! На!

Пани жадно дивились. Передній розвів руками, потім підняв одну руку й несміло вдарив Данила по лиці. Данило знов зараз же повернувся до офіцера і, понуро глянувши на нього, бовкнув:

— Вже!