Сторінка:Володимир Винниченко. Тайна (1927).pdf/6

Цю сторінку схвалено

Щось чудне, їй-богу, в його очах! Щось таке, що мені й моторошно, й приємно стало, коли він зупинив їх на мені.

— А тепер сміюсь того, що справді ждав, як ви почнете дякувать.

Він пильно озирнув мене.

— Ну, так я вас не дякую, — хмуро кинув він і пішов униз.

Я подивився вслід йому. Раптом він озирнувсь і сказав:

— Ми все-таки будемо знайомі? Правда?

— З великою охотою.

— Моє прізвище Лярош.

— Чудесно. А моє Передерієнко.

— Як??

Він широко розплющив очі. Я засміявся. Це вічна історія з моїм прізвищем, воно наводить жах на французів.

— Передерієнко, — повторив я.

— Ні, я цього не вимовлю, — рішуче й суворо покрутив він головою.— Та мені й не цікаво ваше прізвище. Adieu!

— Adieu!

Отакий комик! Цікаво, чи він буде тепер стукати мені в стінку, як я після десятої вечора почну співать?


Я не бачив його днів два. Співав до десятої й після десятої — він не стукав. Я знаю, що це неприємно, коли сам не співаєш, а співає хтось инший. Але я не можу не співать — мені нема чого більше робити. Коли я не співатиму, то мушу повіситись. Я так постановив уже давно. Вчора й позавчора я пробував стояти біля ломбарду, там купують люди всякі речі й може комусь важко нести буде їх