— Мені так здається, — холодно сказав я.
— Ха! Вам так здається. А мені здається, що якби він зараз запопав цю собаку, то він би їй показав такий сум, що вона, може, вже більше б не змогла ходить з ним до Люксембургу. От який сум він показав би їй. «Сумує»… Ха-ха! Це як-раз… Як ви думаєте, може йому зараз хочеться вірші писать на спомин свого вірного пуделя? Га?
Я мовчав і дивився на сліпого. Раптом він заворушився і ми обоє почули, як він тихо, жалібно промовив:
— Жужу!
Лярош зразу змінився й хмуро стиснув брови
— Що він сказав? — немов не дочувши, спитав він.
— Він кличе собаку.
— Ага! Він дума, що вона прибігла й боїться йти до нього. Може нас почув. Ну, він їй дасть.
— Жужу!
В голосі, що кликав, не було рішуче нічого страшного і, бувши на місці Жужу, я сміло підійшов би до свого хазяїна, навіть поклав би йому на плече свої лапи, облизав би гарячим люб'ячим язиком, його сліпе лице і сів би спокійно вечерять смаженою картоплею. Але Жужу була десь далеко, можливо в компанії цілої зграї хвостатих кавалерів. Куди їм там думать про ненависного хазяїна, від якого їй пощастило вирватись. Цей хазяїн, видно, й сам добре розуміє це, бо в кликанню його ясно чулась безнадійність.
Я глянув на Ляроша. Він суворо, гнівно й мовчки дивися на сліпця.
— Бачите, він таки, здається, більше сумує, ніж сердиться, — не вдержався я, щоб не шепнути йому.
Але дідок тільки зиркнув на мене і знов дивився на старця. Я посміхнувся і спершись на стіну, став дивитись угору з виглядом людини, котра має час
