чайно лінивим жестом насипав в паперову торбинку картоплі й тикнув йому в руку.
Старець заплатив і пішов далі. Купивши хліба, він, немов зрячий, завернув по набережній і спустився до річки.
Ми весь час ішли за ним. Лярош з глибоким жадним інтересом не зводив з його очей і часом шепотів мені.
— Тепер він хліб купуватиме. Цікаво, якби у нього однять ще й картоплю. Дивіться, дивіться, з якою ласкою він тулить до грудей свою паляничку.
Я весь час мовчав. Я не знаю, кого мені було більше жаль, чи старця, чи дідуся.
Під мостом сліпий сів в своєму куточку, сперся спиною об стіну, поклав палицю, звісивши руку, застиг (друга рука завжди висіла у нього).
— Хм! Він стомився й не їсть… — прошепотів Лярош.
Ми стояли по другий бік арки, теж під стіною і як два шпиги підглядали за старцем. Сонце зачіпало горизонтальними проміннями вершечки моста і дерева над набережною. Поспішно й заклопотано чигали невеликі параходики, сновигали човники біля непорушних незграбних байдаків. По мості неустанно гуркотіли трамваї, автомобілі, звожчики.
Сліпець сидів не рухаючись,
— Ну? Що ж він не їсть? — нетерпляче прошепотів мій дідусь.
— Він сумує за собакою — сказав я.
— Що?? — витріщився Лярош. — Ха-ха-ха!
Він засміявся навіть із злістю, з образою, немов я сказав таке, що зачепило його найдорогші почування.
— Він сумує? Цей обрубок? О, мій молодий друже, ви сентиментальні, як цей вечір.
