Иноді на нього находить сум. Тоді він стоїть біля вікна, дивиться на вогкі покрівлі будинків і тихо говорить:
— Молодий чужинче мій, підсуньте чемодан мені.
Я підсовую й хочу зазирнуть в лице йому, але він уперто дивиться на город.
Вчора під вечір Лярош хутко вбіг до мене в хату.
— Вставайте, ходім! Швидше! — радісно-піднятим тоном, весь захакавшись, закричав він.
— Що таке? Куди йти?
Такого хвилювання я в моєму спокійно-холодному приятелеві ще не бачив.
— Я вам покажу один з останніх актів людської комедії. Швидше.
— З старцем?
— Еге-ож! Швидше. А то можем загубити.
Я одяг капелюх і ми побігли. Власне, мені не хотілось ніяких ні комедій, ні драм, мені просто хотілось лежать на матраці й дивитись на стекла вікон, в яких одбивалось оранжеве сонце вечора. Але, бачачи дідка в такому настрою, я благорозумно ухилився від всяких суперечок.
Ми бігли не до Люксембурзького саду, а повз Одеон на rue de Seine. Дідок усіх штовхав, збивав з тротуару і навіть не озирався. Я вже боявся, що за нами поженуться поліцаї.
На rue de Seine Лярош зупинився, подивився вперед, назад, уперед і скрикнув:
— Он! Дивіться!
Я глянув уперед і побачив далеко внизу постать, яка ніби була сліпого. Дійсно, це був сліпий, ми через п'ять хвилин йшли вже позад його.
