може чекати і мені, дійсно, стало й образливо й обидно за нього. Але як звичайно, я цього не висловив, а навпаки, сказав те, що мені здалось більш підходящим.
— Ну, знаєте, — промовив я миролюбивим і співчуваючим тоном. — Ви, перш усього, до такого стану не доживете, а вдруге, знаєте, ви через те живете, що щось або когось любите. Без любови жити не можна.
Лярош замовк, застиг просто. Я почував, що він зараз засміється таким сміхом, від якого навіть матрац підо мною мусить почервоніти. Але він не засміявся. Ні, він помовчав в темноті і чудно якось тихо-тихо спитав мене:
— Ви щиро й твердо переконані, мій молодий друже, що без любови не можна існувати?
Правду сказати, я про такі речі дуже мало думав і не мав часу скласти певні й сталі погляди. Але, зважаючи на чудну обстанову бесіди, не задумуючись, твердо й щиро сказав:
— Цілком переконаний! Ніяка істота людська без любови не може існувати.
Дідусь помовчав.
— У мене єсть один знайомий психіятр, старий товариш по гімназії, — помалу, задумливо почувся його голос. Цей товариш дозволяє мені иноді подивитись на його хворих-божевільних. У них нема ні до кого любови. Вони цілковиті обрубки.
— Вони хворі. А здорова людина мусить вмерти без любови.
Я вже говорив з ним таким тоном, як він за десять хвилин перед цим зо мною.
Але Лярош раптом засміявся і, підійшовши до мене, намацав моє плече, похляскав по ньому рукою і сказав:
— Ви маєте досить упевнені погляди на цю
