І, взявши чемодана, мовчки вмостився на ньому.
Як не треба, то й не треба, я міг і так лежать. Лярош довго мовчав. Я наспівував «Марусю» і не звертав на нього уваги, бо вже звик до цієї мовчазної фігури.
Раптом він ворухнувся й буркнув:
— Ви вечеряли?
— Вечеряв.
— Це видно.
Він замовк. А я знов затягнув:
«Шумить, гуде дібрівонька,
А я все журюся,
Все питаю добрих людей
Де живе Маруся».
— Це весела пісня, — кинув з тьми Лярош.
— Граціозна, правда? В ній співається про те, як один любить дівчину й журиться за нею.
— Він досить весело журиться.
— Це через те, що й вона його любить.
Знов замовк. Я подумав, що йому надокучив цей мотив і вибрав инший, але Лярош перебив мене:
— Вам буває сумно?
Я здивувався такому питанню.
— Розуміється. буває.
— Коли?
— Хм! «Коли?» Коли находить сум, тоді й сумно.
— Що ж він з неба пада на вас, як дощ, чи що?
— Ні, чого «як дощ»…
— Ну, а чого ж? Як голодні?
— І тоді, як голодний.
— А ще коли?
От комик! Ну, що я міг йому сказать? Звідки я знаю? От мені, наприклад, сумно, що зірки біжать між хмарами одна за одною. Сумно, що десь низький жіночий голос, як оксамитовою стьожкою в'ється по сходах. Сумно, шо десь єсть країна,
