— Це правда, — засміявся я. — Але дякуючи вам, мені тепер так гарно, що я міг би вас поцілувати, якщо ви нічого проти цього не маєте
— Я проти цього маю багато і цілуватись не хочу, — байдуже й суворо одповів цей чудак. — Тим паче, що за хвилину перед цим ви такого бажання не мали і трохи не за особистого ворога вважали мене. Правда ж?
Я не хотів ухилятись від істини.
— Ворог не ворог, а ви таки мене сердили. Ну, так це ж зрозуміло: коли чоловік голодний, то всі йому вороги і світ весь не милий.
Дідок помовчав.
— Так… А коли шлунок повний, то вороги стають приятелями й душа балакає з богами.
Він посміхнувся, встав, хитнув мені головою й мовчки вийшов, ніби не мав уже більше чого сидіти. Я здивовано подивився йому вслід, потім засміявся, потягнувся, погасив свічку і, як тільки поклав голову на матрац, так і зник десь до самого ранку. А зараз сиджу й пишу це. Дідка не чуть, мабуть уже пішов кудись на службу чи на роботу. У нього, мабуть, у хаті ще є сир і вино. Хм! Чудовий сир він купує. Треба піти сьогодні до Харитона; він казав, що має для мене запитать одного суб'єкта про роботу. Напевне нічого нема, але може Харитон має якусь зайву пару су і я куплю собі сиру. Метод професора я знаходжу непідходящим для свого організму.
У мого дідуганчика єсть якась тайна. Це видно по всьому; навіть по тому, що він ніколи не сміється тоді, коли сміються всі люди. Він кудись ходить що-дня перед вечером. Очевидно, не на лекції свої (він дає приватні лекції), бо иноді дуже хутко вертається.
Взагалі, він комик надзвичайний. І мені здається, що його комізм переходить стадію нормального.
