Сторінка:Володимир Винниченко. Тайна (1927).pdf/13

Цю сторінку схвалено

Я мовчки дивився в огонь. Я міг би багато дечого сказати цьому дурноватому, півбожевільному, але для цього треба було ворушити язиком.

— Душі людей стають в такий час немов з ефіру і невідома вища радість наповнює її.

Він навіть руку підняв догори, наче деклямував.

Я знов ліг, мені було погано.

— Що вам? — спитав Лярош.

— Нічого… — муркнув я.

— Може б ви заспівали мені одну з ваших чудових пісень?

Я глянув на нього. Він серйозно й чекаюче дивився на мене. Ідіот якийсь!

— Я хочу спати, — сказав я мляво. — Добраніч.

Він не звернув на це ніякої уваги і все дивився на мене уважними, розглядаючими очима. Потім помалу вийняв з кешені шматок білого хліба, сиру, а з другої — пляшку з вином.

— Може ви трошки вип'єте, це вас оживить, а тоді заспіваєте? — промовив він, ставлячи це переді мною.

Признаюсь, мене це таки вмент оживило. І коли я скінчив останню краплю вина з пляшечки, я вже міг співати всі наші чудові пісні. В голові мені було трошки шумно, а сам я здавався таким повним і важким, як мішок з мукою, але мені було весело. І зовсім я не був самотним: внизу приємно гуділи люди, вгорі з-за хмар кліпали засоромлені очі зірок, а на чемоданчику сирів любий, хмурий і кумедний дідусь! Він все так же чудно розглядав мене, але те мене не обходило, хай собі розглядає, коли йому так подобається. Я говорив йому все, що в мене було на душі. А на душі було, як у скрипці, коли на ній грають веселі мотивчики.

Дідок слухав дуже уважко.

— Так… — муркнув він нарешті. — А признайтеся перед цим вам було досить погано на душі?