Я спробував посміхнутись, але на це треба було сил, а вони якось чудно десь зразу зникали. І тому я залишив це і лежав, дивлячись у вогонь.
— Ви зблідли і вам, мабуть, млосно, — сказав знов Лярош, з серйозною цікавістю розглядаючи мене й ділячись зо мною своїми спостереженнями. Але мені було вже все байдуже: і дідусь, і його спостереження, і вітер, і навіть країна, де гай пахтить вогким духом берега. Про вареники я цього не сказав би, але про них не варто було згадувать.
— Так… — муркнув знов Лярош, не зводячи з мене зацікавлених очей. Потім зразу чогось встав, мовчки вийшов з хати і через якісь дві-три хвилини вернувся назад.
Я вже не лежав, а сидів, спершись спиною об стінку, так ніби легше було. Признатись, мені таки не радістно було. Мені навіть було сумно і тяжко. В цьому я таки мушу признатись. І рішуче нічого не було приємного в тому, що вітер по-ідіотському накидався на вікна. Навпаки, це мені тільки нагадувало, що світ збудовано дуже несправедливо й що я самотний, як покинуте цуценя.
Лярош знову придержав чемодан, сів на нього і став дивитись на мене. Я хмуро зирнув на нього: Ще цей старий ідіот чогось тут лазить з своїми дурними посмішками й поглядами!
— Чудовий час настав, — кинув він недбало. — Весна, сонця багато…
— Еге ж… — муркнув я таким тоном, що другий би на місці дідка встав би, сказав мені «добродію, я прийду в другий раз, коли ви будете спокійніші», і вийшов би з достоїнством розумної людини. Але дідок тільки посміхнувся краєчками насуплених очей і знов сказав:
— Це час пісень… В цей час боги балакають з людьми.
