Але я знов промовчав — бог його знає, до кого він це говорив, може зовсім не до мене, то й неделікатно вмішуватись в чужу бесіду.
Я тільки сперся ліктем на матрац і поправив свічку. Поправляючи я необережно торкнувся пальцем до вогню і хутко одшарпнув руку, засичавши, як гусак.
Месьє Лярош раптом оживився. З якоюсь чудною посмішкою й цікавістю подивився мені в лице, на палець, на свічку.
— Болить? — весело спитав.
— Звичайно болить, як упечешся, — одмовив я недбало й навіть не глянув на свого пальця.
Лярош уважно озирнув мене і нічого не сказав, чудно тільки посміхнувшись. Потім знов перевів погляд на свічку і хмуро дивився в неї, очевидячки забувши про мене. Я не хотів заважати йому і теж мовчки дивився на вогонь. Гудів за вікнами внизу вогкий Париж. Весняний вітер м'яко бився в вікна мансарди і, як кіт, пробігав по ній з гурчанням.
— Ви раз-у-раз співаєте, — вмить, не рухаючись, промовив Лярош. Його, мабуть, це дуже зацікавило.
Я скромно зідхнув, але нічого не сказав.
— Людина тоді співає, коли їй радісно, — знов буркнув дідусь трошки сердито вже і замовк, немов чекаючи одповіди.
Я скоса поглядав на нього. Смуглявий, гарний ніс його вперто був похнюплений до свічки.
— Мені таки радісно, — нарешті сказав я.
Тоді він озирнув мене строго, пильно і з такою недовірчивою цікавістю, неначе я був якоюсь знахідкою доісторичної епохи, в якій він сумнівався.
— Завжди? — муркнув він.
— Розуміється.
— Чого ж вам радісно?
