Сторінка:Винниченко В. Твори. Т. 5 (Київ - Відень, 1919).djvu/92

Цю сторінку схвалено

Вибивши „сібіряку“, батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому.

— То тобі за те, а се за те, що правду говориш…

Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші і ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться, — він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо, справді, не брехав. Як би він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить.

Не любить також Федько й товаришів видавати.

Батько й за се Федька хвалить, а мати так само сердиться.

— Так, так потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказать. Розумний батько, учить сина. Замісць того, щоб повчить його за те, що покриває других, він хвалить…

— Нічого, стара… За все бить не можна. За що бити, а за що й хвалити…

— Так, так! Хвали його, хвали…

 

 

А найбільше Федькові доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Се була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив на двір трошки боязко, жмурився од сонця і соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але сей халамидник неодмінно спокушав його і бідненький Толя приходив до дому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Мати його, жінка чула і теж делікатна, трохи не вмлівала, бачачи таким свого Толю.

— Де ти так убрався?! Хто тебе так? — жахалась вона.

Толя, плачучи, казав, що він невинен, що Федько його призвів на те.