Гість весело й гуняво зареготав, але не кинувся на мене.
— От добрий чолов'яга! Ай та й душевний, жалісливий!.. Ех, ви!
І, додавши ще лайку, одвернувся й пішов на своє місце. Що примусило його притишити свої претенсії: моя рішучість, палиця, лінь його чи досягнене ним підтвердження свого песимістичного[1] погляду на людську добрість, — я зрозуміти не міг.
Сонце вже зайшло, і тільки розплатлані хмари горіли рум'янцем, наче бились між собою та розчервонілись. Над рожевою блискучою поверхнею води, в якій оддавались фарби неба, поспішно зигзагами літали ластівки, немов хапались наловити до ночи мух. Навкруги стояла м'яка тиша, яка тільки підкреслювалась хлюпанням хвиль та щебетанням ластівок.
Мій гість, видно, не збирався нікуди йти. Він ліг, підмостив під голову пакунок з їжею та чоботи і став тупо, пильно дивитись на мене. Лицо його було вже знов понуро-сонне й немов задумане.
Їсти мені вже чомусь не хотілось.
Хвилі сумно хлюпались об беріг. Дніпро потемнів, засмучений і здивований. Он яке нетривке людське щастя! І до чого непокійні та невживчиві ці люди. Як мало у них мудрого спокою і як багато чудної й безпричинної ворожнечі одне до одного!
Так ми пролежали довго. Хмари на небі давно остигли, поробились сивими, хвилі потемніли, посиніли і той берег зовсім зник, розплившись у тьмі. Зазуміли комарі коло вух і стали колоти в ноги. В глибокій синій височині почали потроху висипати зорі.
Я встав, розгорнув вогонь і підкинув сухого коріння. Босяк не ворушився. Я подививсь на нього і
- ↑ Безнадійного.
