Ми постановили далі не йти.
Власне, діло було так: я рішуче стояв за те, щоб перебратись на той бік Дніпра, пройти в степи і там найнятись. Але Кузь поскріб своє рябе, заросле підборіддя, глянув у небо і сказав:
— Нє! лагер тут. Кончено. Лягай, братці.
Грицунь моментально поклав клунок на землю і ліг, так наче це постановив не Кузь, а він сам. Ліг, закинув руки за голову і з величезним задоволенням став дивитись у небо.
А Кузь сів на свій клунок, закурив і хазяйським діловитим оком озирнувсь круг себе. Нічого. Все було як слід: Дніпро мрійно хлюпавсь майже під самими ногами; по небу, як розсипане пір'я, пливли хмарки: сонце старалось, немов для Кузя, і пекло в спину.
— Харашо! — похвалив Кузь і запхнув кисет у кешеню. — Нада спочить.
Ми лягли біля самої дороги. Якби схотіли, то ми могли-б піднятись трошки вище й бути на великому плацу. Там було багато люду, крамниць і старий млин. Од млина ходила круг його густа тінь і коли пересуватись за нею, то можна цілий день лежати у холодку. Лежати й виглядати собі наймачів.
Я сказав це Кузеві. Але Кузь циркнув крізь зуби в воду і недбало одповів, що йому «сонце ні по чом», що «салдат сонця не боїться, а как раз обратно».
