в нашій камері, звідки вівся підкіп, була абсолютна дисципліна.
Ну, а це з нашим велосипедистом улаштувати также легко, як з струмочком, що заклопотано й прожогом котиться з гори. Цей чоловік міг довести до сказу найлагіднішу людину. І не чим иншим, як своєю старанністю, усердям, клопотливістю. Ви його ніколи не побачите лежачим, е, ні: він весь — рух, турбота. Цілий день він біга з камери в камеру, чогось хвилюється, турбується, кричить, записує, одмахується. Волосся на лобі йому не висихало від поту і картузик промочувався з-підсподу аж на зверхній бік. Але все це було ні до чого. Він-же сам робив так, що вся його метушня і старанність давала тільки шкоду. Як це йому щастилось так устроюватись — не знаю. Але це був факт.
І зверх усього він був меншовик та ще спеціяліст по аграрному[1] питанню. Досить було зачутись в якомусь кутку «одрізки», «земля», «хазяйство», як картузик товариша Скрині вже там. А що він спішить завжди, то вривається в розмову наче бомба. І як аргументів у нього багато і всі треба яко-мога швидше викласти, то він тріщить, мов ракета, маха кулаками, губить пенсне, кричить здолу, одбивається, як його хотять спинити і замовкає тільки тоді, коли його силою витягнуть до справ.
Крім усього, сам він з нами не тікав і його мали швидко одправити в заслання. Так що йому наш побіг особливо не болів. Ні, нам треба було такого старосту, який міг-би дати лад хаосові і котрий сам був зацікавлений в утечі.
Але тут діло ускладнялось. Річ у тім, що певній частині коридора такий стан його подобався. Деяким
- ↑ Земельному.
