Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло їх. Тільки вітер цікаво терся коло їх та зорі напружено моргали одна одній.
— А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо з сумним якимсь жалем промовив передній. — Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандармів?
Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.
— Бог богом, а служба службою, — твердо і холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впослєдствії оказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за їх.
— Та ото й ми-б то по зерно, чи що?
— Та хто вас знає. Ось жандарм подивится…
Було тихо.
— Ех!.. — зідхнув передній. — Люди!.. У самого-ж, може, діти голодні… Зараз жандарма… А може оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..
Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз-же десь не дуже далеко одповів хтось. Троє людей були заворушились, а потім понуро застигли.
— Да! — раптом злісно заговорив сторож. — Якби не діти, то, може-б, я й не лазив отут та не ганявся за вами чортами…
Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.
— Ви з голодного села? — суворо спитав сторож.
— З голодного… — знехотя одповів передній.
— З Кирасировки чи з Водяного?
