— Ще лаються! — кричить Мартин. — Це з тих, що ціну тільки збивають. Он на Синельниковій на тому тижні ставали робочі по 70 рублів до Семена, а прийшла кацапня й поставала по 55! Йому що? Аби нажерлось. Ач, смокче як! ішло-б собі в свою «Рассєю» та й ставало-б там хоч і за спасибі. Сюди преться! Повиганять к чортовій матері, щоб не смерділи тут…
— Гляді, брат, чтоб тебя не погналі, — посміхається борода.
До таборів наближається дядько Корній. Чорний з гострим верхом і з спущеними донизу крисами бриль, чорні тонкі вуса, теж спущені вниз, і смугляве лице роблять його схожим на японця. Він ступає ліниво, накинувши наопашки чумарку і впевнено позирає на табори гострими, розумними очима. Дядька Корнія всі поважають і трохи навіть бояться, надто молодші.
— Що, танцювать зібрались, чи битись? — кидає він, ніби одриваючи слова, пихкає цигаркою й поглядає на ворожі табори. — Драстуйте!
— Драстуйте! Танцювать не танцювать, а тропарів прочитать кацапні треба було-б… — відповідає Мартин.
— А чого так?
— Та матюками тут усіх наділяють.
— А… вони на це багаті… Так ти-ж чого сердишся? Хіба тебе обділили?
Всі сміються. Не встигла сварка знову початись, як із-за бараку виїжджає зелений хургон, запряжений парою коней, і, дзвінко постукуючи колесами, м'яко підкочує до робітників.
— Наймать їдуть! — голосно кричить хтось. І про сварку враз забуто.
Всі з серйозними, цікавими лицями озираються і стежать за хургоном, на якому сидять двоє: один, видно, робітник, з віжками в руках, а другий — хазяїн,
